Це мириться

Починаючи з “Органону” Аристотеля, всі європейські мови приписують ті поняття, які дозволяють оцінювати твердження як правильне чи неправильне, виключно щодо іменника. Дієслова — слова, що описують вчинки, дії та дії, відповідно не називають предметів. Вони набувають значення лише стосовно субстантивів, які, отже, є головним елементом речення. Звідси випливає потяг субʼєкта до змісту.

Разом із цими аж ніяк не універсальними граматичними інструментами, такими  як, наприклад, означений артикль або особисті займенники, створюється лінгвістична структура, яка позначає мир як небесне поняття, яке для людей на Землі не є сутністю, а лише відсутністю його передбачуваної протилежності – насильства. Як видно з такої трансцендентної перспективи, метафізичний мир (Бога), як уявлення, є тонким інструментом фізичного панування.

Європейське Просвітництво не позбулося цієї метафізичної фігури мовлення та мислення. Справедливо навпаки; її стали ідентифікувати як знаряддя істини, а отже, і сили для підкорення позаєвропейських культур. Уже в історичному 1492 році Антоніо де Небрія передав свою незадовго до цього побудовану граматику кастильської іспанської мови, першу такого роду в сучасній Європі, своїй католицькій королеві Ізабеллі, як зброю для підкорення народів Америки. За його словами, люди не можуть мислити поза правилами та обмеженнями свого мовлення. Правителі можуть отримати з цього користь. Мир залишався в усіх мовах європейської модерності singular tantum (поняттям однини) і, отже, метафізичним знаряддям панування, хоча це фактично суперечить повороту Просвітництва до іманентного погляду на світ.

Лише системні теорії, постмодерна філософія, інтерпретаційна етнологія та гуманістична психологія ХХ століття дозволили дослідникам миру визначити мир, як множину в рамках просвітницького іманентного світогляду. Мири, таким чином, розуміються як ситуативне, реляційне та динамічне сприйняття, як культурно відкрита та емансипаційна концепція, але завжди обмежена в часі та просторі. Ця множина бунтує проти трансцендентної традиції єдиного миру. Однак це також суперечить етичному універсалізму, який був виведений із цієї традиції як керівного принципу міжнародного права, прав людини та неоліберальної глобалізації світової економіки. Тому мири часто не вітаються, навіть у рамках дослідження миру.

Множина розслаблює межі предметно-орієнтованого мовлення, дозволяючи множинність контекстів, у яких люди можуть самостійно та спільно формувати свій особистий світ, не підпорядковуючись жодним нормативним намірам. Але лише це ще не звільняє нас від меж предметно-орієнтованої граматики.

Таким чином, peacing (мирування) пропонує перейти до мовлення, орієнтованого на діяльність і хід, що є дуже нормальним для багатьох мов і культур за межами Європи та європейського колоніалізму. Він зосереджується на якостях, процесах і динаміці людських стосунків та існуванні в цілому. По-перше, він запитує, що відбувається, а не хто це робить, хто відповідальний, хто цього заслуговує або хто винен.

Граматика, орієнтована на діяльність і процес, відкриває нові двері сприйняття та пом’якшує епістемічні обмеження граматики, орієнтованої на предмет. Його головний момент полягає в тому, чи мириться загалом, а не чи відсутнє фізичне насильство або хто виступає миротворцем метафізичного миру. Це так само, як увага до процесу, коли йде дощ, а не до дощу як суб’єкта чи дощувальника, який би робив дощ.

У реальному житті важливо лише те, щоб це мирилось.

Для додаткового читання: Dietrich, Wolfgang: Der die das Frieden. Nachbemerkung zur Trilogie über die vielen Frieden; Вісбаден, 2021 рік.